© Лілія Ніколаєнко
ЦАРСТВО ЗЕМНЕ
(вінок сонетів)
1.
Найбільша втіха на землі – це влада,
Релігія незмінна всіх епох,
Лихварка, що бере найвищу плату –
Душею віддають їй вічний борг.
Володарю земний і сонця брате!
Зізнайся сам собі, а хто твій бог? –
Чи той, хто був за правду розіп’ятий,
Чи гордістю оспіваний порок?
Хто прийме каяття твоє спізніле,
Кого в пітьмі так жадібно шукав?
В душі заплачуть янголи безкрилі,
І чаша переповниться гірка.
А душу віднесе, як мертве тіло,
Бурхлива, та отруєна ріка.
2.
Бурхлива, та отруєна ріка
Розмиє брудом береги сумління.
Спокуса, як амброзія, п’янка,
Богинею постане у видінні.
Те, що не варте навіть мідяка,
За примхою царя стає безцінним.
А істина в божественних рядках
Не спопеливши зла, піддасться тліну.
І хоч життя красиве у царів,
Та меч Дамокла – для усіх розплата.
Страхом падіння кожен-бо хворів,
В душі тримав свого німого ката.
В пітьму вони пливуть без якорів,
На березі гуде безликий натовп.
3.
На березі гуде безликий натовп,
Змішалися прокляття і хвала.
І безліч істин не знаходять ради –
Де праведні, а де лихі діла?
Невільники безумної принади
Купають у гріхах свої тіла.
Сумління без жалю ведуть до страти,
Бо влада – це сестра богині зла.
Володарі не створюють канонів,
А тільки служать первісним богам.
Для цих жерців не дійсні заборони,
Безумства їх нетлінні у віках.
Та хто не побував у тім полоні,
Не осягне величного гріха.
4.
Не осягне величного гріха
Бідняк наївний, що не знав спокуси
Зрівнятися із богом, не блукав
В оманах заборонених союзів.
Хто владою грішив бодай в думках,
Вже їй довіку поклонятись мусить.
Та навіть цар позаздрить біднякам,
Зомлівши від отруйного укусу.
А втім, гадає всякий чоловік,
Що слід цю дань без роздумів приймати.
Миліші для людей боги живі,
Водночас і любимі, і прокляті.
І спраги не втамує той повік,
Кому отруту цю дано пізнати.
5.
Кому отруту цю дано пізнати,
Тому не буде до смаку вода.
Суха душа, затиснута в лещата,
За краплю брудноти себе продасть.
Повсюди звикла лиш перемагати
Інстинктів неприборкана орда.
І привертає все нових фанатів
Земним життям спотворений Адам.
Забувши назавжди блаженство раю,
Як образ бездоганного зразка,
Людей безликі стада він збирає.
Кого гріхом диявол ошукав,
Тому в пітьмі пекельне сонце сяє,
В того безжальна, хоч міцна рука.
6.
В того безжальна, хоч міцна рука,
Хто душу гордим помислом утішив.
Між праведним і ницим – грань тонка.
Учора – янгол, а сьогодні – грішник.
Ріка гордині – пафосно-стрімка
Руйнує у людині найсвятіше,
Сумлінню не кидає дорікань,
В пустелі серця заповняє нішу.
Гординя породила всі гріхи,
Але найбільше виплекала владу,
До Риму завела усі шляхи.
Лиш зло саме себе повік не зрадить.
Світ кориться не добрим, а лихим.
Та цар земний лише земним багатий.
7.
Та цар земний лише земним багатий –
У нетрях честолюбства заблудив.
Гріхів його шалені міріади
До раю вхід закриють назавжди.
Володарі приречені страждати
Спокусою сумнівної мети,
І голодом душі, яку за грати
Кидає ненаситність пустоти.
Для вищих сил царі – лише паяци
В коронах, у тіарах чи вінках…
І заздрити даремно на палаци,
Якщо вони постали на кістках.
Хазяїн їх – в невидимій атаці.
Душа у нього темна і тремка.
8
Душа у нього темна і тремка,
Думки його, неначе хижі птиці –
Володар у безвиході блукань
У величі своїй стає безлицим.
Бо всіх царів один недуг спіткав,
Між іменами знищує різницю
Сліпої одержимості вулкан,
А в пеклі їх читає блудна жриця.
Хіба щасливий раб отих богів,
Що споконвіку в нерозривній змові? –
Гординя, грошолюбство, заздрість, хіть –
Накрили людство, ніби темна повінь.
Величний раб веде страждань похід,
Блукає у морях чужої крові.
9.
Блукає у морях чужої крові,
Просолений сльозами самоти.
За правду роздає вінки тернові,
Та тільки їм по-справжньому цвісти…
Володаря дивує щире слово,
І безкорисність серед чорноти,
Тримаючи кинджал напоготові,
Він здатен покарати і святих.
Від божевільних задумів сп’янілий…
Тверезість не порушить таїни
Фальшивого причастя мертвим тілом.
В степах жадоби вічний кочівник,
У вигадану ціль пускає стріли,
І злочини вчиняє без вини.
10.
І злочини вчиняє без вини,
Метою виправдовує пороки,
Слуга гріхів, що волею прогнив,
І не узяв з минулого уроку.
Колоситься врожай кривавих жнив,
Ідуть віки, міняються пророки.
На істині буяють бур’яни,
Жнивар облуд навік утратив спокій.
Він шаленіє від лукавих зваб
В розпусної богині під покровом.
Із нею пізнає облудний рай.
Лише вона приймає в нього сповідь.
А потім знов грішить величний раб –
Із гордістю виходить лев на лови.
10.
І злочини вчиняє без вини,
Метою виправдовує пороки,
Слуга гріхів, що волею прогнив,
І не узяв з минулого уроку.
Колоситься врожай кривавих жнив,
Ідуть віки, міняються пророки.
На істині буяють бур’яни,
Жнивар облуд навік утратив спокій.
Він шаленіє від лукавих зваб
В розпусної богині під покровом.
Із нею пізнає облудний рай.
Лише вона приймає в нього сповідь.
А потім знов грішить величний раб –
Із гордістю виходить лев на лови.
11.
Із гордістю виходить лев на лови,
Бо знає – він сильніший за усіх.
Лисиця ж прораховує умови,
Бере потроху, а не повний міх.
Їм поєднатися було б чудово,
Щоб учинити досконалий гріх.
Бо хитра сила – перемог основа,
Пекельний розум кине світ до ніг.
Так радив ще старий Макіавеллі,
Лиш сила й хитрість – корабель міцний,
Що здатен перейти моря і скелі
Абсурдної та вічної війни.
Та за морями війн – душі пустеля.
Так повелося ще із давнини.
12.
Так повелося ще із давнини.
Історія – це хитра куртизанка.
Кохає кращих, та за півціни
Тримає у пекельній лихоманці.
Як дика буря знищує човни,
Так губить найсильніших ця вакханка.
Тобою кожен хворобливо снив,
О владо, найсолодша із коханок!
Ти пристрастю убила стільки душ!
Чия ж ти тінь – диявола чи бога?
Відвертий ворог і підступний друг,
Розкішна фальшем, істиною вбога, –
Для тих, кого причарував твій дух,
Небесних див незрозуміла мова.
13.
Небесних див незрозуміла мова,
Як і земна – облудна для небес.
Пізнати Бога не дано рабові,
Якого манить блиск людських чудес.
Прозріння не буває випадковим,
Для багатьох – це непосильний хрест.
В чім сила – у страху чи у любові,
У тому, хто прогнив, чи хто воскрес?
Лисиця й лев – союзне протиріччя,
Основа ідеальних тираній.
Там пристрасті скликаються на віче.
Олтар твій – гріх, володарю земний.
Небесне царство не відкриє вічність
Для тих, кому неправди плід смачний.
14.
Для тих, кому неправди плід смачний,
Посади не дадуть уже в едемі.
А в пеклі є давно свої чини,
Найбільший лиходій для них – нікчема.
А люди – це шляхетні дикуни,
Які у розум ллють первісну темінь.
Радіє лис, що лева заманив
В тенета слави, як у рабську неміч.
Та, мабуть, псевдосвятість – більше зло,
Ніж всі облуди у розкішних шатах.
Без щирості написаний псалом,
Ганебніший, ніж ниці постулати.
Не замаскує ніч гріховне тло.
Найбільша втіха на землі – це влада.
МАГІСТРАЛ
Найбільша втіха на землі – це влада,
Бурхлива, та отруєна ріка.
На березі гуде безликий натовп,
Не осягне величного гріха.
Кому отруту цю дано пізнати,
В того безжальна, хоч міцна рука.
Та цар земний лише земним багатий,
Душа у нього темна і тремка.
Блукає у морях чужої крові,
І злочини вчиняє без вини.
Із гордістю виходить лев на лови.
Так повелося ще із давнини.
Небесних див незрозуміла мова
Для тих, кому неправди плід смачний.