© Лілія Ніколаєнко

***

Маестро спокуси жагуче творив насолоду
І нотами-трунком незайману тишу п’янив.
Амурові стріли дзвеніли, мов райські акорди,
І сіяла пристрасть вогнями небесні лани.

 

Художник бажання мене чарував світлотінню,
І амфору-тіло розписував фарбами ласк,
І чорний квадрат уповільнив солодке падіння,
То ніч-галерея відтінками втіх розцвіла.

 

У жертву мене він приносив гарячим кинджалом.
Окрилений місяць під куполом неба зітхав.
На ложі паперу розніжена рима стогнала,
А серце чорнилом стікало у чашу гріха.

***

То тінь від вірша чи фантом зневіри
Чорніє на папері самоти?
Такого не наснилось би й Шекспіру.
Це крик свободи у мені… це – ти.

 

Ми в позачассі дивимось виставу,
Як час вбивають люди, поки він
Вбиває їх… Боги на кращих ставлять.
Триває найдаремніша із війн.

 

Та я солодкий біль не проміняю
На радощі наївні та земні.
В душі спіліють віршів урожаї,
Хоч не візьму і гроша я за них…

 

Це ти із рим для мене виткав крила,
І зорі в сновидіння уплітав.
І пристрасть розтікалася по жилах.
Ти медом напував мої уста,

 

Творив мене із праху і леліяв, 
Ти сповідав мене і спокушав.
Іди до мене, милий лиходію – 
Ми вип’ємо цю ніч на брудершафт.

***

Твоя душа, немов бездонна амфора, 
А каяття – фальшиві самоцвіти.
У наших діалогах лиш метафори, 
Ремарки протиріччя – непомітні.

 

Твої слова – барвистий рій метеликів, 
Увечері помруть – і стане сумно.
Рожевим димом недомовки стеляться… 
у слів.. ти знаєш… є свої парфуми!)

 

Ніяких ризиків… всі карти – козирі.
Ми граємо на душі… і на вірші.
За борг собі – розплатимося прозами, 
Читаючи в дощах запеклі тиші.

 

А хочеш, поміняємося музами? 
(ніхто і не помітить…) між рядками – 
Цілунок в небо… підпис на ілюзіях… 
Фантом пера – не мій… і не коханий…

***

Яка адреса у твоєї тиші?
Я надішлю їй, ніби сповідь, лист.
Зірву з небес кохання стиглі вишні,
Щоб сокровенних мрій відкрився зміст.

Скажи мені пароль свого безсоння,
Я музою влечу в твої сади.
Натхненням зацілуй уста і скроні.
Щоб зашарівся місяць молодий.

Переклади жагу мою на щебет
Обласканих весною солов’їв,
І в амфори бажань розлийся небом,
Щоб ми торкнулись веселкових див,

В обійми впали, як в шовкове море,
Де ніжністю штормлять палкі слова,
Де млість терпка на сон солодкий морить,
І погляд твій – Амура тятива…

***

Мій грішноокий. Недосяжний мій.
Скажи, ну як мені тебе назвати? 
Самотній геній? Повелитель мрій? 
Втомилась я миритись-воювати.

 

О, хто ти – ворог? – ні, не ворогів 
Ненавидять так пристрасно-гаряче. 
Ми муз ділили… Нам гріхи богів 
Натхненням стали і солодким плАчем.

 

Ти друг мені? – Та друзям не несуть 
Бажання на жертовники гріховні.
Спиваєш із рядків моїх красу, 
І маревом ведеш, як місяць вповні.

 

Ти – чаша нерозкаяних бажань. 
Прекрасний гріх страждання не відмолить. 
Та тільки втішно... і водночас жаль,
Що маски ми не знімемо. Ніколи.

***

Моя свобода кровоточить віршами,

Твою самотність відзеркалить римами.

Всі болі оксамитом ти завішуєш,

А я його зриваю так нестримано.

 

До раю ми удвох пролог напишемо.

Так довго я літала небом відчаю,

Горіла льодом і кричала тишами,

Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.

 

Янтарні сльози застигають ніжністю,

П`янкі вуста зливаються рубіново.

Люблю тебе... Який розкішно-грішний ти!

В твої бажання упаду лавиною.

 

Твоя самотність із гріхами вінчана,

В твоїх зіницях - міріади пристастей.

Моя свобода, у вітрів позичена,

Медовим каяттям в душі залишиться. 

***

Іду до неба віршами і снами.

Ти білий шлях пролив у каву ночі.

Там зорі місяць у обійми манить

І спокушає на солодкий злочин.

 

Мені до тебе - тисячі зупинок

І кілька вічностей... Будую храми

Для мрій, такий медових і перлинних.

Із рим і рун складаю орігамі.

 

Твоєї зваби мигдалевий присмак,

Шовковить кожну часточку повітря.

Бажання захлинаються у римах,

Твій погляд, ніби зоряна палітра.

 

Мені до тебе - крик... і кілька воєн...

Спокуси-сни збираються у зграї.

Тавро щемить на серці невигойне.

Лиш сумнів-меч візьму... але програю!..

***

Як жаль, що ми з тобою не боги, 
Лише актори на підмостках слова! 
Ні листям лавру, ні жалем терновим 
Взаємні не окупляться борги. 

Ніколи не втамується земним 
Жага причастя словом і нектаром. 
О вічносте, – невидимий олтарю! 
Солодший меду твій жертовний дим… 

Проходять дні – фантоми без імен. 
Кохання, мов руїни Колізею, – 
Ні мертве, ні живе. Струну Орфея 
В душі рубає невблаганний меч. 

І стигне біль у серці янтарем, 
Фальшує вітер піднебесні ноти.
Ми, як боги, пізнаємо висОти, 
Не спивши тілом із хмільних джерел…

***

Самотня ніч ворожить на зірках, 
В душі бредуть печалі-пілігрими. 
Волає тиша, мов полин, гірка. 
Думки мої – не в такт, слова – не в риму…

 

До тебе не приходжу більше в снах, 
Лиш спогади – невірні слуги часу, 
Мені дозволять доторкнутись дна 
Хмільного моря, де тонули разом.

 

У павутинні вічності бринить 
Струна-крило загубленого раю, 
Курличе час жалями сивини, 
А я скарби минулого шукаю

 

У небі мрій, де чарівна рука 
Малює сни у місячнім соборі, 
І де любов, безсмертна і п’янка, 
У келих серця наливає зорі…

***

Не знаю, хто ти і з яких стихій
Ким послана до мене, як прокляття – 
Істота, що не має віку й статі, 
Ти муза-янгол чи лукавий змій?

 

Моя душа – заручниця вогню, 
Не може ні звільнитись, ні згоріти. 
А серце спіє в храмі Афродіти, 
Мов райський плід. А я тобою сню.

 

Любов земна – міраж, твоя – тавро. 
Ти інших не дозволила любити, 
Лиш їх серця приносити розбиті 
Тобі у жертву за шалену кров.

 

Кумиру грішних не плету вінок, 
Від оргій Діоніса не п’янію, 
Бо ти в мені кипиш, моє стихіє, – 
Небесна вакханалія думок.

***

Я виписала пристрасть і закрила

Цю книгу заборонених писань.

Жагою душу ти мені кресав,
Слізьми ж не розбавляла я чорнила.

 

І темрявою втомлена, і сонцем,

Усі трикрапки у думках зітру.

Забракло тіло місячний отрут,

Червоним янтарем застигло серце.

 

Було спекотно, ніби у вулкані,

Та жовтий спогад на гіллі тремтить.

Минає літо і минаєш ти...

Чи я скажу іще комусь "коханий"?

 

Чи так відверто хтось іще покличе

У бурю без вітрил і якорів?

Нескорену мене лиш ти  скорив,

А сам навік зостався таємничим. 

***

Півночі затремтіло у сльозах,
А смуток небеса поклав на ноти.
Із пристрастю повінчана гроза
Мені відкрила неземні висоти.

 

Там ніжну муку грають скрипалі.
Душа розбита на бентежні зграї.
У голосі його – вогонь і лід.
У погляді – туман сумного раю.

 

Кохання переписано у сон,
Той згорток долі – зоряна палітра.
Його слова, немов святий закон.
Печать на ньому – поцілунок вітру.

 

Півнеба перечитано за мить,
Що спогадом солодким защеміла.
Любов торкнулась місяця крильми,
І стала, ніби янгол, сніжно-біла…