© Лілія Ніколаєнко
***
Маестро спокуси жагуче творив насолоду
І нотами-трунком незайману тишу п’янив.
Амурові стріли дзвеніли, мов райські акорди,
І сіяла пристрасть вогнями небесні лани.
Художник бажання мене чарував світлотінню,
І амфору-тіло розписував фарбами ласк,
І чорний квадрат уповільнив солодке падіння,
То ніч-галерея відтінками втіх розцвіла.
У жертву мене він приносив гарячим кинджалом.
Окрилений місяць під куполом неба зітхав.
На ложі паперу розніжена рима стогнала,
А серце чорнилом стікало у чашу гріха.
***
То тінь від вірша чи фантом зневіри
Чорніє на папері самоти?
Такого не наснилось би й Шекспіру.
Це крик свободи у мені… це – ти.
Ми в позачассі дивимось виставу,
Як час вбивають люди, поки він
Вбиває їх… Боги на кращих ставлять.
Триває найдаремніша із війн.
Та я солодкий біль не проміняю
На радощі наївні та земні.
В душі спіліють віршів урожаї,
Хоч не візьму і гроша я за них…
Це ти із рим для мене виткав крила,
І зорі в сновидіння уплітав.
І пристрасть розтікалася по жилах.
Ти медом напував мої уста,
Творив мене із праху і леліяв,
Ти сповідав мене і спокушав.
Іди до мене, милий лиходію –
Ми вип’ємо цю ніч на брудершафт.
***
Твоя душа, немов бездонна амфора,
А каяття – фальшиві самоцвіти.
У наших діалогах лиш метафори,
Ремарки протиріччя – непомітні.
Твої слова – барвистий рій метеликів,
Увечері помруть – і стане сумно.
Рожевим димом недомовки стеляться…
у слів.. ти знаєш… є свої парфуми!)
Ніяких ризиків… всі карти – козирі.
Ми граємо на душі… і на вірші.
За борг собі – розплатимося прозами,
Читаючи в дощах запеклі тиші.
А хочеш, поміняємося музами?
(ніхто і не помітить…) між рядками –
Цілунок в небо… підпис на ілюзіях…
Фантом пера – не мій… і не коханий…
***
Яка адреса у твоєї тиші?
Я надішлю їй, ніби сповідь, лист.
Зірву з небес кохання стиглі вишні,
Щоб сокровенних мрій відкрився зміст.
Скажи мені пароль свого безсоння,
Я музою влечу в твої сади.
Натхненням зацілуй уста і скроні.
Щоб зашарівся місяць молодий.
Переклади жагу мою на щебет
Обласканих весною солов’їв,
І в амфори бажань розлийся небом,
Щоб ми торкнулись веселкових див,
В обійми впали, як в шовкове море,
Де ніжністю штормлять палкі слова,
Де млість терпка на сон солодкий морить,
І погляд твій – Амура тятива…
***
Мій грішноокий. Недосяжний мій.
Скажи, ну як мені тебе назвати?
Самотній геній? Повелитель мрій?
Втомилась я миритись-воювати.
О, хто ти – ворог? – ні, не ворогів
Ненавидять так пристрасно-гаряче.
Ми муз ділили… Нам гріхи богів
Натхненням стали і солодким плАчем.
Ти друг мені? – Та друзям не несуть
Бажання на жертовники гріховні.
Спиваєш із рядків моїх красу,
І маревом ведеш, як місяць вповні.
Ти – чаша нерозкаяних бажань.
Прекрасний гріх страждання не відмолить.
Та тільки втішно... і водночас жаль,
Що маски ми не знімемо. Ніколи.
***
Моя свобода кровоточить віршами,
Твою самотність відзеркалить римами.
Всі болі оксамитом ти завішуєш,
А я його зриваю так нестримано.
До раю ми удвох пролог напишемо.
Так довго я літала небом відчаю,
Горіла льодом і кричала тишами,
Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.
Янтарні сльози застигають ніжністю,
П`янкі вуста зливаються рубіново.
Люблю тебе... Який розкішно-грішний ти!
В твої бажання упаду лавиною.
Твоя самотність із гріхами вінчана,
В твоїх зіницях - міріади пристастей.
Моя свобода, у вітрів позичена,
Медовим каяттям в душі залишиться.
***
Іду до неба віршами і снами.
Ти білий шлях пролив у каву ночі.
Там зорі місяць у обійми манить
І спокушає на солодкий злочин.
Мені до тебе - тисячі зупинок
І кілька вічностей... Будую храми
Для мрій, такий медових і перлинних.
Із рим і рун складаю орігамі.
Твоєї зваби мигдалевий присмак,
Шовковить кожну часточку повітря.
Бажання захлинаються у римах,
Твій погляд, ніби зоряна палітра.
Мені до тебе - крик... і кілька воєн...
Спокуси-сни збираються у зграї.
Тавро щемить на серці невигойне.
Лиш сумнів-меч візьму... але програю!..
***
Як жаль, що ми з тобою не боги,
Лише актори на підмостках слова!
Ні листям лавру, ні жалем терновим
Взаємні не окупляться борги.
Ніколи не втамується земним
Жага причастя словом і нектаром.
О вічносте, – невидимий олтарю!
Солодший меду твій жертовний дим…
Проходять дні – фантоми без імен.
Кохання, мов руїни Колізею, –
Ні мертве, ні живе. Струну Орфея
В душі рубає невблаганний меч.
І стигне біль у серці янтарем,
Фальшує вітер піднебесні ноти.
Ми, як боги, пізнаємо висОти,
Не спивши тілом із хмільних джерел…
***
Самотня ніч ворожить на зірках,
В душі бредуть печалі-пілігрими.
Волає тиша, мов полин, гірка.
Думки мої – не в такт, слова – не в риму…
До тебе не приходжу більше в снах,
Лиш спогади – невірні слуги часу,
Мені дозволять доторкнутись дна
Хмільного моря, де тонули разом.
У павутинні вічності бринить
Струна-крило загубленого раю,
Курличе час жалями сивини,
А я скарби минулого шукаю
У небі мрій, де чарівна рука
Малює сни у місячнім соборі,
І де любов, безсмертна і п’янка,
У келих серця наливає зорі…
***
Не знаю, хто ти і з яких стихій,
Ким послана до мене, як прокляття –
Істота, що не має віку й статі,
Ти муза-янгол чи лукавий змій?
Моя душа – заручниця вогню,
Не може ні звільнитись, ні згоріти.
А серце спіє в храмі Афродіти,
Мов райський плід. А я тобою сню.
Любов земна – міраж, твоя – тавро.
Ти інших не дозволила любити,
Лиш їх серця приносити розбиті
Тобі у жертву за шалену кров.
Кумиру грішних не плету вінок,
Від оргій Діоніса не п’янію,
Бо ти в мені кипиш, моє стихіє, –
Небесна вакханалія думок.
***
Я виписала пристрасть і закрила
Цю книгу заборонених писань.
Жагою душу ти мені кресав,
Слізьми ж не розбавляла я чорнила.
І темрявою втомлена, і сонцем,
Усі трикрапки у думках зітру.
Забракло тіло місячний отрут,
Червоним янтарем застигло серце.
Було спекотно, ніби у вулкані,
Та жовтий спогад на гіллі тремтить.
Минає літо і минаєш ти...
Чи я скажу іще комусь "коханий"?
Чи так відверто хтось іще покличе
У бурю без вітрил і якорів?
Нескорену мене лиш ти скорив,
А сам навік зостався таємничим.
***
Півночі затремтіло у сльозах,
А смуток небеса поклав на ноти.
Із пристрастю повінчана гроза
Мені відкрила неземні висоти.
Там ніжну муку грають скрипалі.
Душа розбита на бентежні зграї.
У голосі його – вогонь і лід.
У погляді – туман сумного раю.
Кохання переписано у сон,
Той згорток долі – зоряна палітра.
Його слова, немов святий закон.
Печать на ньому – поцілунок вітру.
Півнеба перечитано за мить,
Що спогадом солодким защеміла.
Любов торкнулась місяця крильми,
І стала, ніби янгол, сніжно-біла…