© Лілія Ніколаєнко

СПОВІДЬ  АФРОДІТИ

(вінок сонетів)

 

Давньогрецька богиня кохання і краси Афродіта – одна із верховних богинь античної епохи. Її основне ім’я має велику кількість епітетів, які допомагають розкрити всю багатогранну суть земної любові – від платонічної до тілесної і гріховної.

 

1.

Я – Афродіта, що з морської піни

Родилась на зорі часів і віх.

Я – шторм і неприборкана лавина.

Написаний медами мій завіт.

 

Уста мої – спокусливі рубіни,

Мій голос, ніби щастя дивний дзвін.

В мені бурлять незвідані глибини,

І кров моя, як хміль солодких вин.

 

Я сповідь напишу вінком сонетів,

Хоч серце, мов отруєний гранат,

Затягувало смертних у тенета.

 

З тих пір тяжіє на мені вина,

Коли любов осяяла планету,

На землю вийшла у вінку принад.

 

2.

На землю вийшла у вінку принад

Одягнена лише у ласки вітру.

Первісний і відвертий той обряд

Поглинув почуттів палку палітру.

 

Венерою¹ ввійшла я в пишний сад,

І врожаями збагатила літо.

Ліси дзвеніли гомоном дріад,

І гори потонули в оксамиті.

 

Ще древній Рим не вкутала імла,

Не проросла гордині насінина.

Жила невинність в душах і тілах,

 

В гармонії цвіли мої долини,

Допоки їх праматірю була

Я – досконалість і краса нетлінна.

 

3.

Я – досконалість і краса нетлінна.

Та пробудив Адоніс горду кров.

Несла мене упряжка лебедина

В гірські краї незайманих дібров.

 

Я серце віддала людському сину,

Пізнала ніжну тугу і любов.

П’янким нектаром налились судини,

І нас вінчав смарагдовий покров.

 

Та лютий вепр іклом його поранив.

Мисливець на траву безсило впав.

Ридала я, та не воскрес коханий.

 

Лиш на землі застиг кривавий пар

Червоним цвітом. Затягли тумани

Кохання чарівливий зорепад.

 

4.

Кохання чарівливий зорепад

Осипав щастя на поля тернові.

Відчувши найпекучішу із втрат,

Божественна душа зреклась любові.

 

Та відродилась із морських сонат,

Засяяла принадливо-казково.

Пісень моїх шовковий водопад

В красі не перевершить жодна мова.

 

Я – Понтія², володарка Сирен,

Що мрійників закохує до згину.

Та не злічити всіх моїх імен –

 

Любові безкінечна павутина.

Я – ночі фентезійний ефемер,

Я – день – барвисто-сонячна світлина.

 

5.

Я – день – барвисто-сонячна світлина,

Анфея³ із трояндових садів.

Росою сиплю зоряні перлини,

Вплітаю ранок у пташиний спів.

 

І музика небесна в душі лине,

Ефіром забуття чарує дів.

Смарагдами гаптовані тканини

Натхнення відбивають у воді.

 

Милуюсь я у дзеркало безсмертя,

Горю в серцях мільйонами свічад.

Я вічна в хаотичній круговерті.

 

У небі гусне місяць-мармелад,

Малює сни грайливі та відверті.

Я – ніч – жагучо-синій виноград.

 

6.

Я – ніч – жагучо-синій виноград,

Що в келихах жаги ставав нектаром.

І зграї непосидливих наяд

Купали почуття в озерних чарах.

 

Я – дикої троянди аромат.

У звуках піднебесної кіфари,

І в ритуалах галасливих свят,

І в насолоді еротичних марень –

 

Вартує скрізь моя срібляста тінь –

Уранія⁴, небесна і людинна,

Богиня цноти і тілесних втіх

 

Всі образи зібрала воєдино.

Ця вічність – всевбираючий потік.

Ця велич не підвладна часоплину.

 

7.

Ця велич не підвладна часоплину.

Життя мені саме обрало роль.

Пандемос⁵ нарекли мене в Афінах,

Кумира по собі творив народ.

 

Їх щастя – це видовище й хлібина.

Їх чистота спотворена тавром.

Моя ж душа – отруйна серцевина –

Не вірує ні в зло, ані в добро.

 

Невинними уже не будуть люди,

Бо у пізнання дорога ціна.

Лиш я уникну каяття і суду

 

За всі гріхи розбещення і знад.

І знову подивую грішним чудом.

Ця примха найдостойніша із вад.

 

8.

Ця примха найдостойніша із вад.

Я – Пафія⁶, божественна актриса.

Хвальбою засипає словопад,

І я горю пихатістю Нарциса.

 

В сценаріях земних надій і зрад

Ремарками ряхтять мої капризи.

Герої п’ють любовний сурогат,

І гинуть від облуд. Кінець. Завіса.

 

А де ж любов без его і брехні,

Що все прощає, не ламає крила,

Не кичиться  і не впадає в гнів?

 

У неї на землі криве мірило.

Раби не правді служать, а мені –

Я світ солодким чаром полонила.

 

9.

Я світ солодким чаром полонила,

Та люд у мирі жити не хотів.

Дали мені у руки меч і стріли,

Кохання розіп’яли на щиті.

 

І знов, Парісе, я тебе зустріла.

Приніс ти в жертву тисячі життів

Мені за ласки краденого тіла,

І Трою поховав у небутті.

 

Беруть боги розплату за трофеї

В той час, коли мовчать земні суди.

І воїни зовуть мене Арея⁷ –

 

Цариця найкривавіших світил.

Хоч я без обладунків – ніжна фея,

Від подиху мого цвітуть сади.

 

10.

Від подиху мого цвітуть сади,

Безжурна юнь від захвату хміліє.

В таємнім лісі роздає сатир

Нектари із оман і ейфорії.

 

Та від похмілля людям не втекти.

Навіщо, Єво, ти взяла у змія

Те яблуко пізнання і біди,

І розбудила чарівну стихію?

 

Ти мала рай, але обрала гріх,

І світ на біле й чорне покроїла.

Та він у протиріччях посірів,

 

І вицвіли божественні чорнила.

Біліє чистотою святість мрій,

Та плід любові падає, доспілий.

 

11.

Та плід любові падає, доспілий,

І кожна Єва схожа на Ліліт.

Бенкети з Діонісом я ділила,

Хиталась від безумства вісь землі.

 

Хрипіли душі грішників від гнилі,

І огорнула плоть розпусна лінь.

В екстазі вакханалії чманіли,

І каялись у річці п’яних сліз.

 

Гетерою⁸ мене повії кличуть,

І служать ритуали срамоти.

Міняю, ніби маски, я обличчя,

 

Що втілюють магічний архетип.

Серця і плоть нестимуть люди вічно

На мій жертовник грішний і святий.

 

12.

На мій жертовник грішний і святий

Життя палким бажанням кровоточить.

І стогне плоть в обіймах темноти.

Я – Меланіда⁹, королева ночі.

 

Бентежний місяць від жаги тремтить,

В морях пітьми гарячий шал хлюпоче,

У кожнім тілі дух моїх святинь

Що їх побудував спокусник-зодчий.

 

Не всохне древо зваби і оман,

Що заборона у раю зростила

Вершина щастя – руйнівний вулкан,

 

І опіум шаленості у жилах.

Немає ліків од солодких ран.

Повінчана із болем ніжна сила.

 

13.

Повінчана із болем ніжна сила,

Ненависть із любов’ю обнялись.

Я грізного Ареса спокусила,

Спила його кривавої смоли.

 

У ласках грішносяйного світила

Зітерлись грані всіх моїх облич.

Я – Порн¹⁰. Мої бажання чорнокрилі

В людське єство гріхами уп’ялись.

 

Творили хтивість у моєму храмі,

І зносились усі, забувши стид,

І праведник у них не кинув камінь,

 

Бо душі не цурались наготи.

Немає заборон в сюжетах драми,

Що рід людський продовжує вести.

 

14.

І рід людський продовжує вести

Любов’ю загримована спокуса.

Отрутою стають п’янкі меди,

Ятряться в душах змієві укуси.

 

Це одкровення влади й самоти

Нашіптує моя порочна муза.

Немає бога, щоб мене простив.

Ніхто мої провини не відпустить.

 

Я каятись не вмію, та рядки

Цих сповідей правдиві та незмінні.

Солодке пекло і едем гіркий

 

Божественно сплітаються в людині.

Для мене ж садять лаври на вінки.

Я – Афродіта із морської піни.