Посипались в душу ілюзії мертві цілунки,
Ніч-зваба гаптує зірками магічне панно.
Усі, хто був поруч, лишили по собі дарунки,
А муза – лиш музику… дивно-фальшиву… без нот.

Знов розум і серце сваритись пішли за куліси,
Та п’єса триває. Квитки безкоштовні – усім.
А муза десь зникла і знову пиячить, гульвіса.
І гине мій Рим у руїнах спотворених рим…

І простір пливе у нестерпно-німе задзеркалля,
Печальні паяци із фальші заварюють чай.
Летючий Голландець свій берег уже не шукає.
Хто дав тобі, музо, вино для гріховних причасть?

Хто дав тобі чари і право безкарно п’янити?
Плодами пізнання невчас розродився едем.
І жертва, і жриця – душа, на катрени розбита.
А муза – лиш музика. Всюди вона і ніде…

***

Стікає воском часу біль і грим.
А чиста мрія, зваблена одчаєм,
В зіницях ночі народила гріх.
А я шукаю серед пекла раю…

Твій розум – меч, освячений слізьми.
Твої боги блукають поміж істин.
Розлука – наш двобій. Якби ти міг 
Спинити цю стихію падолисту.

Дощами тиші відміряє час
Твоя душа, в рядки мої закута.
Настояну на вічності печаль
Я вип’ю до останньої спокути.

***

Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…

Як цвіт натхнення втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.

 

І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.

 

А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…

***

Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця – листопад печальний.

 

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

 

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

 

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довшою на вірш,
І всю мене у собі розчинила…

***

Я більше не буду читати небесні романи, 
Де наші сузір’я повік не зіллються в одне. 
Я стану натхненням приречених і не коханих, 
Словами поем із печальними частками «не»…

 

Пронизали серце шипи кам’яного мовчання, 
Образа, як ворон, гаптує висоти крильми. 
Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани, 
Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.

 

Я більше не буду блукати в прозорих палацах. 
Я виросту терном в едемі чужого гріха. 
І чиста печаль стане сміхом для злого паяца, 
А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.

 

Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога, 
Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір. 
Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад, 
Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…

***

На вістрі порожнечі гусне ніч.
На відстані солодкої ненависті,
Не визнані, загублені, не названі,
Ми пишемо листи у прірву снів.

 

Як весни осипались листям сліз,
Оркестри наших мрій звучали порізно.
Заморені, журбою заговорені,
Вмирали зорі у сухій ріллі.

 

Слова без літер тонуть у пітьмі.
Сполохано спокуси мчать непрохані.
У вітер… я усоте вже закохуюсь
На вічність, що триває рівно мить.

 

Гірких полуд розсиплеться стіна,
Не буде ні вини, ні суду грішників.
Вогонь холодний, викуваний тишами,
Гарячий лід остудить поміж нас…

***

Прадавній Пантеон стоїть велично 
На восьмій (та невидимій) горі. 
А решта сім перекладають вічність 
Із пліч вождів на плечі бунтарів.

 

Боги міняють маски. Грають маси 
Трагічної комедії сюжет. 
Вмирають вої на потіху Марсу, 
І ворон поспішає на бенкет.

 

В ріллю небес ідеї-зорі сіють, 
А сходять терни геніям на зло. 
Грядуть нові пророки і месії 
Із мудрості робити ремесло.

 

Бреде душа самотнім пілігримом. 
У правді пізнає гріховну суть. 
Блукає в римах… на шляху до Риму… 
Не там шукає істини, мабуть…

***

А знаєш, ненависть – це теж любов,
Помножена на гордість і образи,
Загублена в сувоях древніх мов,
Покроєна іржавим лезом часу…

 

Не всі святі, хто не пізнав гріха,
Не всі лихі, у кого чорні крила.
Я вірю в те, що ти мене кохав,
Та суть твоя вбиває, а не цілить…

 

Не зрушиться в душі болюча вісь,
Між нами – запитань порожня вічність.
Нема спасіння… Ти в моїй крові –
Вогонь і шторм – шалене протиріччя.

 

А знаєш, тиша – це також війна
Розлуки, заборони і бажання.
Це море, що ні берега, ні дна,
Це воля, що заковує мовчанням…

***

Останній вірш. Думок гарячий біль. 
Палац вітрів зруйнований прозрінням. 
Душа вагітна тишею безсиль. 
У серце ж без гріха – летить каміння.

 

Останній грім розірваних небес. 
У літерах-дощах – печальна сповідь. 
Не прийме жодна із твоїх адрес 
Дарунку запізнілої любові.

 

Останній Рим ілюзій упаде. 
І винесе сумління грізний вирок. 
А спокій... Не знайду його ніде. 
Та відпущу рядки в далекий вирій.

 

Останній лист у вічність – епілог, 
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк. 
Не буду я у списку перемог. 
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

***

Літописи тиші листає зневажливо вітер,
Розбита на тисячі «я» невагомість душі.
Блукає в жовтневих рядках невідмолений квітень,
І сиву печаль відбивають небес вітражі.

 

На струни журливі нанизує осінь хвилини,
Янтарний мотив заколише прадавні ліси.
А серце розбито плачем на зернятка калини,
У скриню хмарин заховалась розніжена синь.

 

На лезах дощу – срібна кров неживого повітря,
Вростають думки у єство неосмислених рун.
Страждання і осінь – печальна готична палітра.
Зневіриться розум, а серце віддасться перу…

***

На все свій час – як у святім Письмі,
Та нині в мене часу забагато,
Удосталь, щоб каратись і карати
За ті плоди, що дав лукавий змій.

 

Я мала небо, та не мала крил,
Тепер мощу камінням шлях до раю,
Що інші розкидали – я збираю,
Мов на папері душ слова-дари…

 

Я мала тишу, та не знала сну,
Бо в тиші серця забагато крику,
Але свободу приручила дику,
Програла бій, та виграла війну.

 

Позбав мене, мій Боже, від спокус,
Які ведуть до марноти і тліну,
За фальш продати не дозволь безцінне, –
Бо нині це усе, чого боюсь.

 

У вічність упаде життя ріка,
Та має все ціну – добро і лихо.
Бо істина, стомовна і столика,
Не дасть себе пізнати без гріха…

***

Поріжу ніч на спалені листи -
Без слів і дат, без болю і провини. 
У книзі долі не було святих. 
Я докорів нікому вслід не кину.

 

Душа допита. І пустий папір. 
Прощаю наперед усе, що буде. 
Зітру любов, зачитану до дір – 
Сонети щастя між рядків облуди.

 

Такі, як ми – піщинки в глибині, 
Що мріють стати перлами в намисті. 
Та наших мрій прообрази земні, 
У дзеркалах чужих не мають змісту…

 

Душа розбита на мільйони зір – 
Хай мерехтять у вічному склепінні. 
Поріжу ніч на тисячі зневір, 
Та в серце не впущу недобрі тіні!

***

Вогонь закам’янілий поміж нас 
Байдужістю спалив сади едему. 
Скували душу ланцюги образ 
Згасає сонце і палає темінь...

 

Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт, 
Мереживо зірок порізав вітер. 
Чи варто щастя кликати навзрид, 
Коли воно мінливе, перелітне?

 

Вплітаю серце у вінки безсиль, 
І проти течії пливу… в нікуди! 
Як плід медовий отруїла гниль, 
Так світлу пам'ять заплямують люди.

 

Несказаним ридає висота, 
У келихи безсоння ллються вірші 
Про те, що ти, на жаль, не прочитав 
Моє кохання між рядками тиші…

Мольфар

Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.

 

Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров,
Отруйний хміль із коренем не вирву.

 

«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.

 

Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ця повінь-ніч украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…

 

Мольфаре, наближається гроза…