Длубання в носі – це тобі не мозковитівки московитів,
які потрібно маскувати додатковою кількістю вати.
Длубаючись в носі, немов звільняєш в голові простір
для кошерних думок вершителя правд і сенсів.
Вони можуть прискочити в образі трьох затятих подруг:
Вірки, Надійки та Любки.
Побігати, покривлятися, побавитися і шугонути геть.
Чи приплентатися червоним неоковирним оком,
щойно після оковитої, і, скинувши окови моралі,
бігати по околицях, вдивлятися в лиця.
Оком в лиця.

Буває, що думки тягнуться вгору, виростають,
стаючи врешті решт хмарочосами,
маківками черкаючи порепані п'яти богів.
Частіше ж, так і лишаються приземленими триповерхівками.
Не стільки приземленими, скільки пригніченими побутом.
Мовляв, ні за що жити. Мовляв, нема грошей.
Мовляв, неможливо нічого змінити.
Не вміють або не хочуть, бояться або і так звикли.
Або все й одразу.

Мовляв, дев’ятиповерхівкам, які мають за що жити,
лікуватися, і що відкласти, легше вирости хмарочосами.
Легше перерости з приземлених у просто таки летючі.
Навіть ті з них, що ніколи не були інтелектуалами,
пруться юрмою у творчість та у подібні речі.
І так буває завжди: якщо забезпечений –
то обов’язково потягне в якусь творчість.
І так буває завжди: якщо незабезпечений –
дуже легко поховати навіть найбільший талант.
Тож, длубаючись у носі, можна вирости хмарочосом.
Та длубаючись у носі, можна так ніколи й не вирости...

© Саша Обрій.